Якушинецька бібліотека: МІСТА ГЕРОЇ

Історія сім'ї з Херсонщини Дмитра, Ганни та їх трьох чудових діточок, які пережили жахіття окупації. Це розповідь про їх нелегкий шлях до нашого мальовничого села. Доброзичливі люди, чудові привітні діти стали частиною нашої сільської громади.

   Ми молода сім’я… На момент початку повномасштабного вторгнення нашій родині було всього півроку…
Перший Новий Рік разом. Безліч планів… Ремонт будинку в Дар’ївці, Переобладнання будинку в Херсоні для доньки… Нові проекти в чоловіка… Підготовка до літнього сезону на морі в Залізному Порту в мене… Школяр і дошколярик… 23.02.2022 донька стажується на першу роботу…24 має вийти в перший робочий день..
П’ята ранку…24 лютого… Телефонний дзвінок від однокласника…
АНЮ! Почалася війна!!! Чорнобаївку обстріляли! Антонівку! 
Перший день…то було нерозуміння…небажання розуміти, що таке взагалі могло статися! Ми поїхали в магазин…щось купляли… Потім я робила котлети…відбивні…набивала тим морозилку… Чоловік з дітьми пиляли дрова, на випадок, що не буде світла і газу…щоб топити… І то фсьо під гучну українську музику!
Люди почали виїздити. Чи було страшно??? Дуже! Чоловік спочатку вмовляв їхати…потім лаявся… Питання в тому, що тільки в мене є водійське посвідчення. Певно, якби чоловік мав права, він би просто загрузив мене в автівку і вивіз із дітьми… а я була наче в ступорі якомусь… Як я поїду?? Куди?? Троє дітей??? В мене просто не було ані сил…ані взагалі хоч крихти енергії… ЦЕ НАШ БУДИНОК, НАШЕ СЕЛО, НАША КРАЇНА!!! Чому я взагалі маю тікати???
Потім ми чули усі бої на Антонівському мосту.. Цілодобово був ввімкнений телемарафон єдиних новин… Тоді ж облаштували сховище… В підвал знесли диван…зробили там велике ліжко на п’ятьох…Запас їжі і води…біотуалет…іграшки малому…обігрівач…кожному рюкзак з найнеобхіднішим. Навчилися спускатися до підвалу за 25 секунд з будь-якої точки двору. 
Що найважче в окупації? СТРАХ. Він не проходить… Це не страх, що не буде шо їсти, а той…що прийдуть.. І за себе боїшся найменше.. Діти.. Гарнюня-донька 18 років… Її навчили за 5 секунд ховатися за диван…наче її не існує в будинку. І режим тиші і світломаскування. Щоб жодним чином не привернути зайву увагу окупантів.
Ми провели в окупації три місяці… Переломним моментом стало те, що в селі призначили окупаційну владу і почалися сильні фільтрації… Я керівник місцевої громадської організації.. Розуміла, що рано чи пізно прийдуть. Було прийнято рішення про виїзд…
Ми їхали через Давидів Брод… Величезна черга автівок… Водійка одразу попереджає, що з дороги не сходити…всі «справи» поряд з автівкою…бо за обочиною безліч «сюрпризів» від окупантів… Нарахували більше п’ятидесяти блок-постів дорогою.. На кожному зупинка…перевірка документів…догляд чоловіка з роздяганням до поясу…Спека… Майже сім годин перед останнім рашиським блок-постом… Розуміємо, що якщо не встигнемо пройти цей пост…то треба буде вертатися. Люди в черзі вже третю – четверту добу… А далі «сіра зона». І там так гучно…що сердце просто падає до п’ят…і трясеться земля…
 Діти! Мої сонечки! Я ними просто захоплююсь!!! Така дорога…а вони такі розумнички. 

Ми вже були перед першим українським блок-постом, коли в нашу колону «прилетіло»… Це було позаду… нас не зачепило… Загинули люди… 
Потім ночівля в Кривому Розі в хостелі. Наступного дня електричка до П’ятихаток…вночі пересадка на потяг до Вінниці… Зранку прихали…з вокзалу зателефонували на гарячу лінію…там нас спрямували у гуртожиток… В чоловіка був знайомий з Вінниці…волонтер…то він нас і познайомив з Людмилою.. Отак ми і потрапили до Широкої Греблі.
Дуже довго ми звикали до тиші…Ще довго здригалися від стуку дверей… В грозу в дітей була істерика.. Тільки через місяць діти почали голосно розмовляти і сміятися вголос… Ще й досі ми говоримо один одному про всі свої пересування по двору.
Окупація це те…про шо не хочеться говорити… Це те, про що хочеться звернутися клубочком і тихенько плакати… Це боляче…і нічого з тим не зробити, бо в окупації від тебе нічого не залежить. Ти боїшся. Просто завжди і всього. І сумно…і незрозуміло…ЧОМУ? І НАЩО?
Отака наша історія… Звісно, це краплина…Та я хотіла більше розповісти про почуття…ніж про щось інше…